---

 

«А земля та стане пустелею через вину жителів її, через плід діянь їхніх».

Біблія

 

Назва села «Вільшана» походить від назви річки,що протікає по її території,ділячи село навпіл. Весь берег річки був густо засаджений вільхами,тому річку назвали Вільшанкою,а село-Вільшана. Довжина річки-12 км. В одному місці вона живиться джерельними водами Виполочі. Чому Виполоч?. В давнину жінки села в цьому місці прали і виполіскували одяг. Тому,Виполоч від «полоскати,виполоскати».

         Не кожне село має такі унікальні місця, яким у Вільшані є Виполоч. У мальовничому куточку прямо з-під землі б`ють ключі джерельної води. Влітку вода надзвичайно холодна і дарує свою прохолоду всьому, що її оточує. Взимку, навпаки, вода джерельна стає теплішою. Навесні вона утопає в п’янкому запасі акацій, які своїм старим корінням укріплюють береги, а влітку спів солов`я розливається навкруги, запрошуючи перехожого освіжитися студеною водою. Тут люблять відпочивати і дорослі, і діти. Але прикро, що ця унікальна пам`ятка з часом почала руйнуватися. Ідея впорядкувати джерело давно витала у повітрі, але довгий час залишалася нереалізованою. Вперше про джерело згадує поетеса Ганна Гайворонська, наша землячка, член Спілки письменників України, у своєму вірші «Родинне», розповідаючи історію кохання свої бабусі, що жила поблизу Виполочі. Але через 9 років у драматичній п’єсі «Булава» прозвучав крик про порятунок джерела:

• Казали люди,

Як дощу нема

І землю обпікають суховії,

То час в джерельних отворах міліє.

Не диха джерело-

Не бачить око небесне,

Що відбувається на цій землі.

Бо мити золото і мити джерело –

Одне і теж

Життя не має меж.

Коли з ядра землі тече потік

Вогненний,

То це земне знамено.

То – кров Землі,

Її космічна сила.

Вона і живить цей люд безсилий,

Бо що таке людина без води?

Сухий листок,опалий з древа часу.

Водичку так любити треба і відчувати,

Немов дитину,

Сповиту у прозорі пелюшки,

На гойдалці небесної ріки.

В моїм селі Вільшана теж було

Прозоре джерело.

З-під кручі біле лебедя крило пливло.

Прозора крейдяна вода,

Мов молоко,

Жива й холодна.

І взимку кригою не бралась.

Таке було розумне джерело

В селі Вільшана,

Виполоччю звалось.

До нього прати з праником ходили

Ще наші бабусі й прабабці,

І я цілющу воду ту пила

Іще малою.

Заклякло джерело те під горою

Засипали сміттям смердючим,

Не тіпнулось,не кліпнуло-

Завмерло пташа мале

В кубельці джерела,

Мов зародок, у всесвіті-яйці.

Смердить тепер від того джерела.

Тікають люди із села.

І діти хворіють.

Життя святий огром заклято.

Воно гниє убитим джерелом.

Ось що воно.

Почати треба з Виполочі,

З рідного села. піти до джерела

Й очистити від бруду.

І знято гріх цей буде з односельців.

Звичайно, після таких слів нормальна людина не зможе спокійно жити, знаючи, що під загрозою зникнення знаходиться така природна пам`ятка. Справжній господар, патріот свого краю цього не допустить! З ініціативи генерального директора ПСП «Вільшанське» Лебединського В. І. минулої осені почалася робота з благоустрою території джерела. Були вичищені джерела, вивезене сміття, частоколом укріплені береги, зроблені місточки – переходи з одного берега на другий, створена купіль. 19 січня 2013 року на березі Виполочі зібралися майже всі жителі сала Вільшана. Після святкової служби джерело було освячене, а всі бажаючі мали можливість зануритись в джерельні води Виполочі, омити тіло і зцілити душу. На сьогоднішній день джерело Виполоч є улюбленим місцем відпочинку вільшанців, дарує їм чисту прохолодну воду і живить річку Вільшанку.

 

 

 

Джерело Виполоч

 

Учні нашого класу активно включилися в проведення Всеукраїнської історико-краєзнавчої акції учнівської та студентської молоді «А ми тую славу збережемо». Знайомилися з подіями окупаційного періоду та з подіями визволення України від фашистських загарбників, перемоги над нацизмом у Європі, друкували наші роботи в збірнику «Слобожанські дзвони Перемоги».

Таку далеку і незнайому війну я пізнавав з історії життя моїх прадідів, які воювали. З покоління в покоління передається історія про героїчний подвиг мого прадіда Дремлюги Терентія Петровича, який повторив подвиг Гастелло. Свій бойовий шлях молодий штурман розпочав під Москвою. А в ході того, як радянські війська звільняли нашу країну від окупантів, 6-й авіаполк дальніх бомбардувальників пересувався на Захід – до Вітебська, Кенінгсберга. На літаку   ТУ-2 він бомбив фашистів у Білорусії і Прибалтиці. Одного разу, коли літак підбили над портом Лібава, було прийнято рішення катапультуватися. Штурман знав, що на борту ще залишилися бомби. Скинувши їх на об'єкт, вистрибнув з палаючого літака на висоті всього 600м. Літак упав у центр фашистської колони. На щастя парашут встиг розкритися і зачепився за високе дерево, що врятувало життя Терентія Петровича. Він знайшов живим з усього екіпажу командира Трифонова в тяжкому стані, обгорілого і знесиленого. Зуміли сховатися від фашистів. Але гітлерівці через два дні вийшли на слід льотчиків і захопили їх у полон. Лише через 3 місяці їх звільнили американські війська. Після полону знову перевірки: вияснялося чи не здалися вони за власною волею в полон, чи не співпрацювали з фашистами.

Повернувся прадід на рідну Лебединщину, де на нього ніхто не чекав, бо ще в лютому родина отримала похоронку. І в прибалтійському місті Шауляй на обеліску Слави загиблим значилося прізвище Дремлюга… У Президію Верховної Ради Радянського Союзу було направлено клопотання про присвоєння звання Героя Радянського Союзу лейтенанту Дремлюзі Т.П. Але йому було відмовлено. Перебування в полоні не давало права мати звання Героя.

Про прадіда по дідусевій лінії у нас говорили мало, можливо тому, що сам він скромно оцінював своє перебування на фронті: був зв'язківцем, бив ворога, визволяв Батьківщину від фашистів. Але документи, які ми знайшли в архіві нещодавно, повністю все змінили. У них розповідається, що за форсування Дніпра Лебединський Іван Охрімович був нагороджений медаллю «За відвагу» за те, що зумів забезпечити командування безперебійним зв'язком, що сприяло чіткому управлінню військами. Такі бойові завдання були не менш небезпечні, ніж на передовій лінії.

В 1943 році потрапив до німецького полону під містом Лохвиця Полтавської області. Весь час шукав нагоди, щоб втекти, бо іншого шляху до порятунку не бачив. І одного разу йому це вдалося.

Іван Охрімович пройшов всю війну, перемогу зустрів у Австрії в м. Відні. У нагородному листі, який зберігся в архівних документах говориться про нагородження його ще однією медаллю «За відвагу»: «…проявляв зразки мужності і відваги. Незважаючи на вогонь противника, в складних умовах звязківець окремого винищувального протитанкового дивізіону 3-го Українського фронту Лебединський усунув більше 130 розривів лінійного зв'язку. В боях за місто Відень, там, де зв'язківцям працювати було неможливо, він зумів організувати безперебійний зв'язок…».

На жаль, Іван Охрімович не зміг побачити такі цінні для нього документи, бо за його життя архіви не кожному були доступні.

Я народився у славному роді Лебединських, який тримається на справжніх чоловіках, захисниках Вітчизни (прадіди герої Великої Вітчизняної, дідусь – учасник бойових дій у Чехословаччині), майстрах своєї праці, справжніх патріотах. У мене є гідний приклад.

Я навчаюся у них твердості і мужності, людяності і вірності, любові до Батьківщини. Їх доля і їх подвиг, як і долі інших героїв, що воювали в ті далекі роки – найкраща школа життя для нас, приклад для всіх тих, хто підіймає нашу молоду державу.

Як би не змінювались за останні роки факти нашої історії, саме в травні ми вшановуємо загиблих і тих, хто вижив в тій війні.

Вічна слава загиблим! Честь і шана живим!

Музика життя змовкне, якщо обірвати струни пам'яті.

Наші вітання ветеранам війни!

 

Департамент науки і освіти

Харківської обласної державної адміністрації

Харківська обласна станція юних туристів

 

 

 

Всеукраїнська історико-географічна експедиція

«Історія міст і сіл України»

Напрям: нарис - опис населеного пункту

 

«Моє село – для мене ти єдине»

 

 

Виконавець:

колективна робота учнів 5 класу

Вільшанської ЗОШ І-ІІІ ст.

Дворічанської районної ради

Харківської області

 

Керівник роботи:

Лебединська Катерина Олександрівна,

вчитель української мови,

спеціаліст І кваліфікаційної категорії

Вільшанської ЗОШ І-ІІІ ст.

Дворічанської районної ради

Харківської області

Харків 2013

Зміст

 

І. Вступ……………………………………………………………………….

Історія виникнення, заснування села Вільшани…………………………..

ІІ. Основна частина…………………………………………………………

1.Розвиток Вільшани………………………………………………………

2. Освіта та культура……………………………………………………….

3. Сучасний стан Вільшани……………………………………………….

4.Значні для села події. Історичний календар………………………………

5.Знамениті вільшанці…………………………………………………………

Висновок………………………………………………………………………

ІІІ. Список використаної літератури та джерел…………………………….

IV. Додатки

Вступ

 

Історія села Вільшани, як і багатьох інших населених пунктів Дворічанського краю, починається із сер. ХVІІ ст. Як відомо, на території Слобожанщини, що займає північний схід України, колись було Дике поле. Таку назву ця територія отримала з декількох причин. По-перше, самого населення, як і населених пунктів, до 30-х рр.. ХVII ст. тут не було, а по-друге, вона фактично нікому не належала. Але у середині XVII ст. на вільні землі почали переселятися селяни та козаки з Правобережної України. Вони рухалися, як правило, ватагами, якими керували виборні особи – отамани або, як їх тоді називали, осадчі. Це були сміливі, досвідчені і обережні люди, які добре володіли зброєю і в разі нападу могли грамотно організувати оборону. Саме осадчі були уповноваженими вести переговори з московськими воєводами про вибір місця для майбутніх поселень, організацію будівництва та облаштування на новому місці, податкові пільги тощо.

 Росіяни вважали, що оскільки Дике поле – це їхня державна територія, то й видавати дозвіл на заснування поселень мали саме вони. У зв’язку з цим бєлгородський та валуйський воєводи мали особливий наказ від царя Олексія Михайловича: заселити край «служилими, жилецкими та іними людьми», та бажаючих серед росіян не було. Хоч які не багаті були землі, та потенційних новоселів дуже лякала небезпека татарських набігів. Найбільше, що вдалося зробити російським воєводам – це з великими труднощами заселити верхню і частково середню течію річки Оскіл. Південним форпостом Російської держави стала побудована у 1599 році фортеця Валуйки, яка частково перекрила один із найважливіших маршрутів татарських набігів, відомий нам під назвою Валуйського шляху.

Історія засвідчила три великі хвилі переселень на Слобожанщину і, зокрема, на територію Приоскілля. Перша хвиля біженців з`явилася під час Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Друга хвиля відбулася на початку 60-х років XVII ст. В цей час виникають такі населені пункти, як Сеньків (Куп`янський район), Дворічна, Кам`янка, Колодязне та інші. Третя хвиля відбувалася наприкінці літа 1674 року, коли смертельний жах перед мусульманською навалою змусив населення усього правобережжя покинути свої домівки і рушити на схід – на Лівобережну Україну і Слобожанщину. Звичайно, такий великий потік людей потребував відповідної допомоги і організації їх розселення. За цю справу енергійно взялися харківський полковник Григорій Донець і валуйський воєвода Михайло Апухтін. Саме вони і видали «жалувані грамоти» переселенцям, де вказувалося місце їхнього майбутнього поселення. Звичайно ж, розселяли людей там, де в них була найбільша потреба. В першу чергу біженцями заселялися місця, що мали важливе стратегічне значення. Група козаків – добровольців разом із сім`ями погодились заснувати у безпосередній близькості від Валуйського шляху невелику сторожову слободу. Їм доручалася вкрай необхідна, але смертельно небезпечна прикордонна служба на татарській стороні.

Місце для майбутньої слободи було вибране досить зручне. Його особисто вибрали вже згадуваний валуйський воєвода Михайло Апухтін і дворічанський сотник Іван Трохимов. Поселення вирішили розмістити у неглибокій пологій балці, по якій протікала річка Вільшанка. Неорані землі, велика кількість дикого звіра – все це створювало необхідні умови для успішного господарювання. Сподобалося місце і козакам. Майбутню слободу вирішили назвати Вільшаною або, як казали в ті часи, Ольшаною.

Дуже велике значення мав ліс довкола Вільшани. Основними породами були дуб, ясен, осика і вільха. На підступах до острогу козаки влаштували засіки, а на вершинах навколишніх курганів поблизу Валуйського шляху поставили вартові вежі, обладнавши їх сигнальними засобами.

Навесні 1675 року вільшанці вперше вийшли орати цілину і вже восени 1675 року слобода Вільшана мала чепурний і ошатний вигляд, а її жителі поринули у постійні клопоти прикордонних буднів. Саме з цього моменту Вільшана почала відлік своєї трьохсотлітньої історії.

Розвиток Вільшани

Важливою умовою життя населення завжди була господарська діяльність. Наявність великої кількості лісу і гончарної глини біля слободи сприяла розвитку цілої низки ремесел. Тут виникли справжні династії майстрів – колісників, столярів, бондарів, гончарів, які возили свою продукцію на продаж у Купенку, Дворічну та Кам`янку. Ще й до цього часу досить поширеними прізвищами у Вільшані є такі, як Бондар, Гончар, Гончаренко, Колісник, Колісников, Кравченко, Шевченко, Ткачов тощо.

Майже три десятиліття поспіль Вільшана була найбільшим центром селітроваріння. Цьому сприяли три найважливіші чинники: розміщення великих запасів селітри поряд із слободою, вдосталь лісу і наявність у Вільшані спеціалістів відповідного профілю, з підприємницькою жилкою та організаторськими здібностями. Саме такими якостями володів один із засновників Вільшани, козак Федір Іванов. Своєю діяльністю ця людина вписала славну сторінку в історію села.

Найпоширенішим промислом слобожан було винокуріння, тобто виробництво горілки, пива та меду (мається на увазі хмільний напій). Особливого розквіту виробництво горілки набуло за часів Петра І. головним споживачем горілчаних напоїв була російська армія.

Досить прибутковим заняттям у ті часи було виробництво сукна і шкіряних виробів.

У жителів Вільшани вже наприкінці XVII ст. була досить широка виробнича спеціалізація. Окрім селітроваріння, винокуріння та вівчарства, козаки виготовляли на замовлення та продаж колеса, вози, гарби, а згодом, у XVIII ст. – мажі. З худоби вільшанські козаки вирощували коней, корів, свиней, домашню птицю і обов’язково – овець.

У 1685 році слобода Вільшана увійшла до складу Куп`янської сотні Ізюмського слобідського полку, а в 1797 році, коли чисельність жителів значно виросла, стала волосним центром Куп`янського повіту , і Вільшанська волость проіснувала аж до 1923 року. У підпорядковані слободи Вільшани входило 38 населених пунктів, тоді як у Дворічанську волость їх входило 24.

На початку 19 століття на території Приоскілля починається будівництво кам`яних храмів. У 1824 році і Вільшанська громада отримала благословення архіпастиря на спорудження храму, а наступного року було закладено і освячено його фундамент. Через 9 років потому, в 1834 році Храм Вознесіння Христового був збудований і освячений, ставши справжньою окрасою слободи. У дореволюційний період Вознесенська церква стає осередком духовного і культурного життя населення Вільшанської волості. А священики були і цілителями душ, і вчителями селянських дітей. Трагічною виявилася доля Вознесенського храму: наприкінці двадцятих років минулого століття радянська влада відділила церкву від держави і храм було знищено.

Радянська влада була встановлена у Вільшані у грудні 1917 року.

На початку 1925 року у Вільшані була створена перша партійна організація, а трохи згодом – комсомольський осередок. Через 5 років у селі було створено три колгоспи: «Заповіт Ілліча», «Паризька комуна», «Червоний орач». Колективізація проходила в упертій класовій боротьбі. Куркульська куля тяжко поранила голову колгоспу «Паризька комуна» І.Т. Блоху. І все ж це не зупинило селян в їх прагненні господарювати на колективній землі. Через деякий час колгоспники об`єдналися в одне господарство, яке очолив вмілий організатор селян 25-тисячник Іван Васильович Котов.

Справжнім святом для вільшанці був той день, коли сільську тишу порушив гуркіт першого трактора. Колгосп одержав його у 1931 році. Першим повів сталевого коня по селу Микита Федорович Козирєв.

Техніка в руках людей давала перші результати. Поліпшився обробіток землі, зростали врожаї. Стопудовий врожай вважався в той час рекордним. Особливо високої віддачі кожного гектара землі вільшанці домоглись в передвоєнні роки. Ударно тоді працювали перші стахановці Варвара Григорівна Овчаренко, Олексій Федорович Решетняк, Андрій Андрійович Демченко, Євдокія Іванівна Лисенко, Михайло Миколайович Колісник. В передвоєнному 1941 році трудівники артілі «Третій вирішальний», яка була розташована на території Вільшани, стали учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки по зерновому господарству і по свинарству.

Але все це перекреслив чорний день 22 червня 1941 року. Пішли на фронт 522 жителі села, з липня 1942 року почалася семимісячна фашистська окупація Вільшани, а з лютого по серпень 1943 року Вільшана знаходилася у прифронтовій смузі, на її території дислокуються військові частини, польовий госпіталь, запасний полк, в цей же час величезними зусиллями вільшанці, переважно жінок та дітей, почалося відродження зруйнованого вщент господарства. 9 травня настала довгоочікувана і вистраждана нашим народом перемога. Та не всі з тих, хто пішов захищати Батьківщину, повернулися додому, дорогу ціну довелося сплатити за перемогу: 454 жителі Вільшанської сільської ради віддали своє життя, боронячи рідну землю від фашистів.

Гіркими є спогади вільшанців про страшні місяці окупації. Ганна Леонтіївна Лебединська була свідком того, як на початку січня 1943 року у їхню хату зайшов місцевий поліцай з трьома гітлерівцями і наказав її батькові, комуністові Леонтію Гнатовичу Лебединському негайно одягатися і взяти з собою документи. Його посадили під вартою в сільській раді разом з іншими комуністами. Того ж дня Ганна з тіткою понесла заарештованим передачу. Додому – за Глибокий Яр – вони не пішли, а залишилися ночувати у родичів в центрі села. Вранці вони встигли побачити, як їхніх рідних посадили на сани і під вартою повезли побіля Виполочі в напрямку лісу. Тільки на початку лютого, вже після того, як Вільшану звільнили від фашистів, трупи розстріляних знайшли – вони були скинуті в окоп і прикидані снігом. Загиблих перевезли на подвір`я лікарні для впізнання, а потім поховали в братській могилі.

По сей день кожен вільшанець знає чотири могили на сільському кладовищі. В них поховані вільшанський комуніст Ткачов Іван Максимович і дворічанський активіст Патиченко, дев’ятнадцятирічний льотчик Сердюк і молода жінка – єврейка Роза Дубильтович з немовлям, яких вороги по-звірячому вбили у вільшанському лісі.

Для трудівників колгоспної Вільшани гасло: «Все для фронту – все для Перемоги!» стало невід`ємною частиною життя. На всю країну став відомим патріотичний вчинок колгоспних пасічників Олексія Дмитровича Власенка, Григорія Захаровича Безсмертного і Григорія Михайловича Козиря, які під час окупації врятували колгоспну пасіку і в 1943-1944 роках одержали щедрий урожай меду. Одержаний на зароблені трудодні мед пасічники продали, а виручені кошти перерахували на будівництво трьох бойових літаків. Згодом О.Д. Власенко зробив ще один грошовий внесок, і загалом на його кошти було збудовано три винищувачі ЛА – 5. За звитяжну працю і патріотичний вчинок він отримав особисту подяку від Верховного Головнокомандуючого і був нагороджений орденом Червоної Зірки. Загалом на кошти вільшанці було збудовано п’ять винищувачів і ще сім – на відрахування жителів району.

Через деякий час у 790–й авіаполк, що базувався у 1943 році на території Вовчанського району, поступили збудовані на кошти трудівників Дворічанщини новенькі літаки ЛА – 5 конструкції Лавочкіна. З них сформували ескадрилью «Колгоспник Дворічанщини», а на трьох бойових машинах написали: «Колгоспник Власенко», «Колгоспник Безсмертний», «Колгоспник Козир». Вільшанські патріоти були запрошені у військову частину, де особисто вручили іменні машини кращим льотчикам полку.

Згарища і запустіння залишила після себе війна. Але колгосп почав відроджуватись, давати фронту хліб і до хліба.

 

 

 

 

 

Освіта та культура

Історія школи в селі починається в дореволюційний період. Перший навчальний заклад було відкрито при церкві у 1864 році – якраз у той час, коли на всій території Російської імперії розпочалася шкільна реформа. У 1905 році відбулася реорганізація церковно – приходської школи, повна назва навчального закладу – Вільшанське змішане однокласне трирічне училище. У 1917 році навчальний заклад відвідували 133 учні, вчителями були професійні педагоги Микола Залуговський та Неоніла Попова.

Стараннями вільшанської громади після революції 1905 – 1907 років у слободі відкрито дошкільну установу – дитячі ясла, а в 1917 році на численні звернення жителів слободи земство відкрило ще один навчальний заклад – друге Вільшанське початкове училище, на всю школу була одна – єдина вчителька Катерина Логачова.

У 1921 році було запроваджено п’ятирічний термін навчання, у 1927 році школа в центрі села стала семирічною (неповною середньою). Станом на 1 січня 1928 року тут працювало 10 вчителів.

У 1935 році у Вільшані було відкрито середню школу на базі діючої семирічки. Збереглися унікальні спогади нашого земляка Петра Андрійовича Ляшенка. «Вільшанську середню школу ми започаткували восени 1935 року. А вчителя, з якими я мав щастя почати тут свою педагогічну роботу, - це були чудові наставники, та й взагалі, прекрасної душі люди: подружжя Пономаренків, подружжя Лимарів, Жигилій, Кутько, Романенко, Плескач, Залуговська…

Добре пам’ятаю багатьох учнів, навіть те, хто де сидів у класі. Ось пригадується Серьожа Демченко, шестикласник. Він потім пройде крізь грозові роки боротьби проти німецько-фашистських загарбників, а в мирний час протягом багатьох років буде очолювати Вільшанську середню школу, Галя Ткачова, Саша Ковальов, вихованець колгоспного патронату Петрик Кутько. Пізніше він теж стане фронтовиком, а пройшовши вогненні далі, Петро Степанович Кутько буде працювати секретарем Дворічанського райкому партії, потім секретарем районної Ради народних депутатів…»

Ветеран народної освіти Антоніна Орефіівна Кутько пригадує, як у 1938 році вона, десятикласниця Дворічанської середньої школи, разом з учителями їздили у Вільшану перевіряти хід змагання між Дворічанською та Вільшанською школами. Її, випускницю райцентрівської десятирічки, надзвичайно вразив неповторний вигляд кабінету біології. Вчителька Єфросинія Миколаївна Пономаренко своїми дбайливими руками зуміла створити з різноманітних квітів, чучел птахів і тварин казкове царство природи. Ця вчителька зуміла навчити своїх учнів цінувати справжню красу, любити природу свого краю.

Пам’ятним був перший випуск 10-го класу Вільшанської середньої школи, який відбувся у червні 1938 року. Багато учнів цього випуску продовжили навчання у вищих навчальних закладах і технікумах. До початку Великої Вітчизняної війни Вільшанська середня школа зробила чотири випуски учнів. Останній випускний бал відбувся у суботу 21 червня 1941 року…

Торкнулися зміни і Вільшанської початкової школи. У 1939 році на її базі було відкрито семирічку, в якій працювало 10 вчителів, а кількість учнів сягала трьохсот. З 1955 року ця школа знову стане початковою, а після реорганізації в 1968 році її учнів переведуть до Вільшанської десятирічки.

На початку 30-х років у Вільшані був збудований клуб, де почали працювати різноманітні гуртки художньої самодіяльності. У 1938 році в центрі села був збудований ще один клуб, який одразу ж став осередком культурного життя у цій частині села. Далеко за межами Вільшани славився своєю майстерною грою колектив художньої самодіяльності цього закладу культури. А постановки вільшанського драматичного гуртка, керованого видатним аматором сцени М. А. Чепелем, з величезним успіхом ішли в усіх селах Дворічанського району.

У 1936 році у Вільшані відкрилася аптека, почали працювати власна пекарня, новий магазин. Для охолодження молока був збудований сепараторний пукт. А наприкінці 30-х років у селі була відкрита дільнича лікарня на 20 ліжок і амбулаторія. Значно зріс загін сільської інтелігенції у слободі, який складався з 18 педагогів, 10 медичних працівників, кількох працівників закладів культури і великої сім`ї активних учасників художньої самодіяльності. З цього часу і по сей день у Дворічанському районі вільшанці стали визнаними лідерами як на трудовому, так і на культурному фронті.

 

 Сучасний стан села

У всі часи мешканці Вільшани відзначалися як звитяжною працею на полях і нивах, так і героїзмом, коли боронили рідну землю від німецьких окупантів. Словом, історія нашого краю багата, але вона не була б такою неповторною, аби тут не жили справжні патріоти рідного краю, а їхні нащадки не примножували славу своїми трудовими здобутками.

Уже багато років місцеве сільгосппідприємство – ПСП «Вільшанське» поправу є одним з лідерів сільськогосподарської ниви не лише Дворічанського району, а й Харківщини. А секрет тут простий – самовіддана робота колективу, що налічує 181 чоловік, і уміле керівництво мудрого землероба Віктора Івановича Лебединського.

Господарство розташоване на схилах долини, по якій протікає річка Вільшанка. Через село проходить міжнародна траса Валуйки – Харків, віддаль до районного центру смт. Дворічна 15 км., до обласного м. Харків – 150 км.

Основними напрямами роботи ПСП визначено: молочно-м`ясне скотарство; вирощування свиней; вирощування зернових та технічних культур. ПСП «Вільшанське» має 5102 га с/г угідь, 4921 га орної землі, з них 2796 га відведено під зернові культури, 547 га – під соняшник, 527 га – під кукурудзу на з/корм і силос, близько 415 га займають багаторічні трави на сіно, з/корм, випас.

В господарстві впроваджуються нові прогресивні технології вирощування с/г культур: правильне розміщення чергування с/г культур в сівозмінах, що регулює розміщення грунтів, застосування поверхневого обробітку грунту, впровадження нових перспективних сортів вітчизняної селекції. Іноземний посівний матеріал закуповують лише тоді, коли він пройшов випробування в наших кліматичних умовах. Завдяки поверхневій обробці грунту покращується його структура. Основне правило – мінімальна кількість хімії у чітко визначений час, повністю себе виправдовує і завдає мінімальної шкоди навколишньому середовищу. Усе це, помножене на самовіддану працю колективу під вмілим керівництвом Лебединського В.І. дозволило у 2012 році отримати чудовий урожай.

Головний напрямок у тваринництві – це виробництво безприв’язної технології утримання корів та доїння в доїльних залах, що дає можливість забезпечити економічну ефективність цієї галузі. Крім того у господарстві переймаються створенням нових робочих місць. Так за рахунок реконструкції приміщень молочного комплексу з`явилися нові робочі місця. Кількість працюючих у господарстві з 165 чоловік у 2011 році збільшилася до 181 чоловіка. Середньомісячна заробітна плата 1 працюючого близько 2000 гривень.

У селі збережена і працює вся соціальна сфера: середня школа, аптека, пошта, будинок культури, дитячий садок, хлібобулочний цех. Село повністю газифіковано.

Вільшанська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів знаходиться на в`їзді в село з боку Дворічної. У школі навчається 130 учнів, працює творчий педагогічний колектив, який очолює вже 30 років директор Поддубкін О.О. Педагогічний колектив налічує 18 вчителів, серед яких 3 вчителі мають вищу кваліфікаційну категорію, 10 вчителів – І категорію, 5 вчителів – спеціалістів. 3 вчителі мають звання «Старший вчитель» і один – «Вчитель – методист». Учителі нашої школи неодноразово ставали переможцями районних конкурсів «Вчитель року»: Вербицький Л. Д., Лебединська К. О., Романчук В. Ф., Лазоренко Т. І. Наші учні не відстають від своїх учителів. Серед них є переможці районних конкурсів «Випускник року», «Слобожаночка», лауреати обласного конкурсу «Юна принцеса», тримають учні школи першість і у спортивних змаганнях.

Дитячий садочок «Дзвіночок» відвідує 40 малят. Радує, що народжуваність у селі збільшилась, бажаючих виховуватися у садочку зросла, а це значить, що життя покращилося. З минулого року в садочку відкрито 2 групу. Вихованням малят займається 7 працівників: 2 вихователі, 2 помічника вихователів, кухар, машиніст прання білизни. Близько 20 років цим дошкільним навчальним закладом керує талановитий керівник, людина з чуйним серцем, доброю душею Голубенко Н. Т. У садочку завдяки спонсорській підтримці ПСП «Вільшанське» організоване високоякісне чотирьохразове харчування, на всі свята діти отримують подарунки, а садочок постійно стає переможцем у конкурсі – підготовці навчальних закладів до нового навчального року. У 2011-2012 навчальному році Бондаренко І. А. стала лауреатом обласного конкурсу «Вихователь року». Є таке повір`я: село живе до того часу, доки в ньому є дитячий садок і школа». Отже, наша Вільшана ще довго – довго житиме!

Здоров`ям вільшанців опікується амбулаторія загальної практики сімейної медицини. Прийом веде досвідчений фахівець Гуртова Т.М. У лікарні працюють 3 сімейні медсестри, медсестра фізіотерапевтичного кабінету, лікар – стоматолог. Є лабораторія, якою завідує Федяй О.В. На території лікарні знаходиться аптечний пункт, де ліками і добрим словом допоможе Чабан Н. М.

Улюбленим місцем відпочинку жителів села є місцевий Будинок культури. Щовечора поспішають на репетиції як дорослі, так і малі, щоб на свята порадувати односельців своїми талантами. На сільській сцені проходять святкові концерти, вечори – пам`яті, конкурсні програми. У БК знаходиться сільська бібліотека. Завідуюча бібліотекою Щетиніна Л. О. проводить з маленькими читачами літературні читання, вікторини, конкурси, зацікавлює дітей читанням і залучає їх до чарівного світу книги.

Ідучи ввечері центральною вулицею села, неможливо пройти повз непримітної будівлі, з якої просочується запашний аромат гарячого хліба. Це – хлібобулочний цех. Щоночі тут випікаються смачні хлібобулочні вироби, щоб на ранок кожен житель села мав на столі запашний хліб. А які смачні паски випікаються тут на Великдень!. Вільшанський хліб люблять не тільки в селі, а й далеко за межами, бо зробле